Помер легендарний український письменник Всеволод Нестайко
Помер легендарний український дитячий письменник Всеволод Нестайко. Про його смерть виданню «Історична правда» повідомила дружина письменника.
Нестайко народився в 1930 році в Бердичеві в родині бійця Української Галицької армії. У 1933-му батька репресували, а мама, рятуючись від голодомору, переїхала до сестри в Київ. Тут пережив фашистську окупацію.
У 1952 році закінчив філологічний факультет Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Працював у редакціях журналів «Дніпро», «Барвінок», видавництвах «Молодь». З 1956 по 1987 рік завідував редакцією у видавництві дитячої літератури «Веселка».
Нестайко прославився своїми дитячими творами. Найвідоміші з них - трилогія «Тореадори з Васюківки», цикли «Лісова школа» і «В країні сонячних Зайчиків», повісті «Одиниця з обманом», «П'ятірка з хвостиком», «Пригоди Грицька Половинки» та багато інших.
В Україні письменник неодноразово визнавався лідером читацького інтересу. Його твір «Тореадори з Васюківки» в 2004 році було визнано книгою року в номінації «Література для підлітків», а в 2009 році казка «Дивовижні пригоди в лісовій школі» увійшла в список найпопулярніших в Україні книг за даними продавців київського книжкового ринку «Петрівка».
Твори Всеволода Нестайка перекладено двадцятьма мовами світу, за ними знято кілька фільмів, зокрема, стрічка «Тореадори з Васюківки» отримала Гран-прі кінофестивалю в Мюнхені в 1968 році.
Крім того, в 1979 році рішенням Міжнародної ради з дитячої та юнацької літератури трилогія «Тореадори з Васюківки» внесена до Особливого почесного списку Р. Х. Андерсена, як один з найвидатніших творів сучасної дитячої літератури.
Всеволод НЕСТАЙКО: «Мій гумор – від діда-священика і діда-кріпака»
«Сім’ї і дому» пощастило поспілкуватися з улюбленцем української дітвори Всеволодом Нестайком. Нещодавно 81-річний "сонячний зайчик" української дитячої літератури став прадідом!
…Маленьким школярем він якнайшвидше хотів вирости. Може, тому, що був невеличкий на зріст та чи не найменший у класі, і, як згадує сам, худий та ще й рудий. Отож Вадима, а саме так називали однолітки майбутнього класика української літератури Всеволода Нестайка, хлопчаки часто дражнили Рудим африканським їжачком. Аби швидше вирости, він годинами стояв під дощем і рано лягав спати: вірив, що у сні час минає квапливіше…
Чи сподівався Нестайко, що за кілька літ його зріст сягатиме ледь не двох метрів, а рудий чубчик стане звичайним русявии?! Але несподівано для самого себе він збагне, що даремно поспішав у країну Дорослості, що дитинство – найпрекрасніша та найщасливіша пора людського життя. І знає, що каже, бо його дитинство скалічила війна.
Коли Всеволодові було три роки, загинув батько. Наступав голодний 1933 рік і, рятуючись від голоду, Нестайки переїхали до Києва. Мама вчителювала, оселилася з сином та донькою прямісінько у приміщенні школи. Почалася війна. Однак тікати було нікуди, тож два роки страхітливої окупації вони перетерпіли у столиці. У той час сестра навчалася у Москві, там і перебувала воєнні часи.
Проте Всеволод не покидав навчання: ненька організувала у квартирі школу. Згодом хлопця зарахували одразу до шостого класу, було це тоді, коли Київ ще лежав у руїнах…
Утім і дитинство і студентство (навчався на філологічний факультет Київського державного університету ім. Т. Шевченка) Всеволод Зіновійович згадує лише з радістю та позитивом. Тому й нині попри поважний вік, так і не полишив улюбленої країни Дитинства. Війна завадила йому побути дитиною, та змусила писати для дітей.
– Всеволоде Зіновійовичу, ви росли без батька, натомість вашій доньці неабияк поталанило: вона зростала не просто у щасливій родині, а в тата-казкаря! Яким батьком був і є улюбленець усієї української дітвори?
– Знаєте, коли донька була маленькою, то я мало приділяв їй уваги. У повсякденні був доволі зайнятий, працював у редакціях журналів «Дніпро», «Барвінок», згодом у видавництвах «Молодь», «Веселка», водночас писав повісті, оповідання, казки для дітей. А вже з онуками проводив значно більше часу, бо перейшов на творчу роботу, став вільнішим. І, знаєте, я не певен, що батько чи дідусь мусять давати якісь настанови дітям. Як на мене, вихованню дітей сприяє передусім сама атмосфера родинного життя,стосунки між дідусями-бабусями, дочками-синами, зятями-невістками, рівень культури цих стосунків.
Діти все бачать та запам’ятовують, а потім багато чого відтворюють у дорослому житті… Крім цього дітей виховують інтереси, якими живе родина, книжки, які купують батьки і які рекомендують для читання, спільне обговорення театральних та телевізійних вистав, кінофільмів. А головне – постійна увага дорослих до життя дітей, їхніх захоплень, своєчасна порада й допомога у складних ситуаціях, надто, коли вони стрімко дорослішають. Не шкодуйте добра і любові своїм дітям. Це ще ніколи не було зайвим і цього ніколи не було забагато.
– Якось ви сказали ще й таке: «Вірю, що душа не помирає, вірю, що померлі якось впливають на життя нащадків. І якщо предки добрі, то допомагають». Мабуть, неспроста так висловилися?
– Я направду все це відчуваю і своє єднання із предками з роками осмислюю значно глибше, ніж у молодості. Мій батько був січовим стрільцем. Коли вони з мамою побралися, то, шукаючи роботу, приїхали у Бердичів, там тато працював на цукроварні. А як настали 1930-ті роки, «скрипниківщина», почалися переслідування. Хтось доніс, що батько – січовий стрілець. Усіх підбирали, його – теж. Так і загинув у 1933-му, пропав... То ось що я хочу сказати. У роду мого батька були священики. Зокрема мій дід, отець Діонізій Нестайко, служив деканом кількох парафій на Тернопільщині, парохом церкви Святого Миколая у місті Бучачі. Він багато уваги приділяв вихованню молоді. Це, мабуть, від нього у мене постійний інтерес до всіляких морально-етичних проблем, пов’язаних з дитинством та юнацтвом… А от дід по материній лінії – Іван Довганюк – походив з селян-кріпаків Житомирщини, був успішним будівельником, усе вмів робити. І вельми дотепним чоловіком був! Саме від нього, вважаю, я успадкував отой талант до гумору, що його використовую у весело-сміховій стихії своїх книжок. Тому, звісно, предки допомагають…
– Скажіть, а рідна донька чи онуки ставали героями ваших казок? Може, колись щось тай утнули чи навпаки надзвичайно вразили?
– У мене дружна родина. Донька – спеціаліст з іноземних мов, викладач у виші. Зять працює у галузі машинобудування. Старший онук підкорює піар-технології, у нього вжеє своя сім’яі недавно він з дружиною подарував нам правнучку! А молодший онук має юридичну освіту і наразі тільки-но починає професійну діяльність. Не можу сказати, що писав спеціально для доньки та онуків, чи описував саме їх. Щоправда, на створення повісті «В країні сонячних зайчиків» мене свого часу надихнула таки донька. І лише тепер, коли вийшов перший том моїх «Казок» із цією повістю, я зробив присвяту дочці… Стосовно онуків, то, звісно дещо з їхнього шкільного життя потрапило передусім у мої пригодницькі повісті. Але я ніколи не творив спеціально для них.
– Хтось із нащадків вдався у татка-дідуся-літератора?
– Певно, онуки щось успадкували від мене у своїх характерах та вподобаннях. Але це вже молодь ХХІ століття, у них формуються власні орієнтири в сучасному глобалізованому світі, інформаційному просторі. Тому багато у чому дуже різняться від мого покоління та героїв моїх казок.
– Цікаво, а як ви зустрілися із дружиною Світланою Пилипівною? Знаю, що нині саме вона ваша права рука, найперша помічниця у всіх ваших творчих і видавничих справах...
– Ми познайомилися на іменинах мого приятеля. Усі були студентами філологічного факультету Київського університету ім.Шевченка. Тоді почалося наше кохання, і от уже понад п’ятдесят років ми разом. Але чи треба описувати кохання? Воно є, і це головне!
На жаль, я погано бачу, тож Світлана багато в чому мені допомагає. За останні роки були видані мої нові повісті «Супер «Б» з фрикадельками», як продовження двох попередніх повістей із шкільного життя «Одиниця з обманом» та «П’ятірка з хвостиком», казкова повість «Найновіші пригоди їжачка Колька Колючки та зайчика Косі Вуханя» - теж як продовження відомого казкового детективу «Дивовижні пригоди в лісовій школі», казка «Незвичайні пригоди дивовижної принцеси»... Наразі виходить другий том моїх «Казок» у видавництві «Країна мрій», де вперше опублікують деякі казки й повісті. Багато часу також приділяю новим редакціям моїх попередніх творів, що їх перевидають. І в усьому цьому мені завше допомагає дружина-філолог. Сподіваємося, що врешті вийде і збірка моїх п’єс для дітей, написаних за мотивами народних казок та власними сюжетами. Їх успішно ставлять у лялькових театрах, театрах для дітей та юнацтва…
Розмовляла Жанна КУЯВА, газета "Сім'я і дім"
Читать полностью: https://h.ua/story/345587/#ixzz3AfiKPhVb
У видавництві «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА»:
- «Тореадори з Васюківки», 2004
- «Найновіші пригоди їжачка Колька Колючки та зайчика Косі Вуханя», 2007-2009
Інтерв’ю
- «Как я плакал, когда на новогоднем празднике кто-то стащил у меня подарок» — первый в моей жизни!», газета «Факты», 10 лютого 2010 р.
- Чарівний світ Всеволода Нестайка: від тридцятитрьохрічної корови Контрибуції і чарки луципера до свинофірми «Рилос» і пошуку «скоробагатькОвських» скарбів, газета «Дзеркало тижня», 30 грудня 2005 р.
- Всеволод Нестайко: «Незалежність України залежить від української дитячої літератури», газета «День», 29 січня 2003 р.
